Коли цвіте, він схожий на полум’я свічки. І живий вогник цей теплиться до кінця літа, де на піщаних осипах, де на маленькомк острівку землі. Рослина-вогник – не що інше, як льонок звичайний, всюдисущий бур’ян, що сильно докучає полеводам і городникам. Позбутися його зовсім не просто: навіть при ручній проривці він ні-ні, та проскочить заново. А вся справа в тому, що льонок – коренеотросткова рослина. Якщо в грунті залишиться хоча б шматок горизонтального кореня із закладеною брунькою, кущику знову бути тут як тут. Бур’яни живучий. Дорослі відростки льонка майже не відрізняються від своїх попередників, такі ж міцні та свіжі.
Льонок (Linaria vulgaris) – трав’яниста багаторічна рослина, вид роду Льнянка; зараз цей рід зазвичай відносять до сімейства Подорожникові (Plantaginaceae), раніше поміщали до сімейства Ранникові (Scrophulariaceae) або Веронікові (Veronicaceae). Народні назви рослини: дикий льон, зябер, чистик.
І справді, що траві цій зробиться? Квітки завжди закриті, і ніжний пилок буде збережений і в дощ, і в виснажливу посуху. Стебло теж захищене, воно густо посаджено почерговими листочками. Та й самі листочки пристосовані до посухи, адже неспроста вони вузькі, тверді і помітно навощені. Такій зелені спека байдуже. По осені погляньте на насіння — і воно оригінальне. Коли загрубілі коробочки тріснуть по рубцях і розкриються вгору, льнянка витрусить на вітер маленькі потовщені до середини диски. Це і є насіння. А те, що насіння-диски оточене плівочкою, теж неспроста. Так легше їм підніматися у повітря і летіти.
І, нарешті, порівняйте кореневища! У льонка, що виріс в бору, кореневище хоч і розвинене чудово, замість стрижня воно пускає два бічні горизонтальні корені. Це і зрозуміло: живильне середовище тут ближче до поверхні лісової підстилки. Зате на землях орних гарно бур’ян обзаводиться глибоко проникаючим головним коренем: таку льонка не заглушити зеленим суперникам. Виходить, кореневище льонка вміє пристосовуватися до різних ґрунтових умов.
Але все ж таки найдивовижніше у Льонкові — віночок квітки. Губастий і схожий на зів, до того ж наділений маленькою судиною — шпорою. У шпорі цієї зберігається солодкий сік, до якого так ласі комахи. Тільки ось невдача: нікому із шестиногих, крім джмелів, не віддає його льонок. Джмелі допомагають йому в запиленні, а він їх за це ніби пригощає підношенням.
Відбувається це приблизно так. волохатий джміль сідає на нижню губу віночка, з силою протискується через лопаті, що закривають зів, добирається до шпорця, запускає хоботок у нектар — і п’є, набирається запашної рідини. Поки все це він робить, потривожена цвітінь пильовиків обсипається йому прямо на спину, вивантажуючись із тичинок. Тепер варто джмелю підвестися, і в повітрі він опиниться з ношею. В іншій квітці наш посередник запилення нанесе пилок на рильці, за що крилатий селекціонер, у свою чергу, візьме від льонка дещицю нектару. Дружба тут настільки давня, що і комаха, і рослина «пристосувалися» один до одного. Принаймні льонок нікому з комах більше не довіряє своє запилення.
Та й кому з них під силу зробити цю операцію? Адже довгий хоботок — привілей одних джмелів. І хоча ласунів серед комах чимало, здобути нектар льонка вони не можуть. Щоправда, деякі перетинчастокрилі все ж таки примудрилися доставити нектар обхідним шляхом: вони прогризають шпорцю ззовні і через отвір легко випорожнюють налитий сосуд.
Окрім медоносності славиться льонок ще й як непогане джерело жовтої фарби. Не залишилася поза увагою і краса квіток цієї рослини: садові форми льонка радують самодіяльних дослідників природи свіжістю кольору, незвичайним поєднанням контурних ліній. Мабуть, за химерність квіток і називалася наша трава в народі черевичком. Назва «льонок» дана за подібність до льону: до цвітіння рослин їх листочки дуже схожі. Але в деяких селах називали цю рослину по-іншому: зябровий, зябра, шлунок, жовті дзвоники, зайців льон, остудник (на дотик холодна), соски, цукровики, нутронік, а також під загадковою назвою гримон.
Льонок вживався в народній медицині від корости і геморою, де-не-де був в ході в ролі снодійного.
Кормових переваг звичайний льонок не має. Більше того, його небезпідставно вважають отруйною для коней, корів, телят. Тварини, отруївшись льонком, почуваються пригнічено: припиняють жуйку, пускають слину, задихаються, страждають від шлунково-кишкових розладів. На щастя, подібні випадки рідкісні, оскільки худоба зазвичай не чіпає льонок, до того ж він відлякує на пасовищі і запахом, і смаком. Отруйність трави обумовлена наявністю специфічних глюкозидів (лінарину та пектолінарину), що відщеплюють синильну кислоту. Вважають, що у льонка отруйні і листя, і стебло, особливо у фазі зацвітання.
Усього ботаніки налічують на землі до 150 видів льонка. Поширені вони головним чином у помірному поясі.
Автор: Gardener