Січень — час важких випробувань для дачника наших широт: сіяти овочі на розсаду ще рано, і розум це чудово розуміє, але душа просить: «А давай спробуємо… Ну, хоч трохи посіємо…»
Голос розуму мовить: «День ще короткий, світла обмаль. Та й часу до весни забагато — місяці три доти, коли можна буде першу розсаду переселяти в теплицю». Але коли це зупиняло душу, що нудьгувала за розтюшками, скучила за городними клопотами?
Сам грішний: іноді сію набагато раніше, ніж варто було б. Потім сам мучаюсь, намагаючись прилаштувати зростаючу вікову розсаду, і рослини мучаю — і тісно їм, і світла не вистачає.
І знову даю собі чесне-пречесне слово, що вже наступного року точно все посію вчасно, ні днем раніше! Але приходить наступний січень, і знову душа просить: «Ну, давай вже сіяти, а?.. Ну хоч щось!»
Вам таке знайоме? Як від «посівної сверблячки» рятуєтеся? Чи не рятуєтеся – сієте? А що потім із розсадою робите?
Я поки що знайшов такі способи заспокоїти ручки, щоб передчасно до заповітних пакетиків з перцями-помідорами не тяглися:
- сію щось дрібне, тугоподібне і (або) повільно-повільно зростаюче – еустоми, наприклад, примули або бегонії: поки вони ще виростуть (це допомагає!);
- перебираю запаси насіння, перекладаю пакетики, заводжу облік та будую плани (чесно – допомагає погано, навпаки – ще більше хочеться щось скоріше посіяти);
- до останнього відкладаю покупку ґрунту та торф’яних таблеток для посівів: начебто, якщо сіяти нікуди, то й не поспішаєш (теж не дуже добре допомагає: вдома завжди запаси є, та й для перших посівів чи багато того ґрунту треба…);
- займаюся пересадкою домашніх рослин, щось – типу бегоній, пеларгоній, фуксії – черенковати намагаюся (допомагає, але не завжди і зазвичай не надовго).
Поділіться своїми рецептами боротьби з цією недугою!
Автор: